.
Пряма мова і розділові знаки при ній
Чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить, називається прямою мовою.
Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називаються словами автора.
Пряма мова береться з обох боків у лапки.
Увага! В лапки беруться знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка і кома виносяться за лапки. Проте, якщо є вже знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні крапка, ні кома після них не ставиться.
1. “Мамо, — питаю, — то льони цвітуть?” А мати сміються: “То, — кажуть, — Дніпро”. — “А чого він такий синій?” — “Від неба”, — кажуть. (О. Гончар.)
2. “Який же ти мудрий!” — усміхнувся батько. Послухаю, пожурюся, у старих спитаю: “Чого, батьки, сумуєте?” (Т. Шевченко.)
Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а якщо в середині або після неї, то виділяються комою й тире і пишуться з малої букви.
Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень, то після слів автора замість коми ставиться крапка.
Якщо слова автора вживаються в середині прямої мови й умовно діляться на дві частини, причому одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови, а друга частина слів автора — другої частини прямої мови, то після слів автора ставиться двокрапка й тире, а друга частина прямої мови пишеться з великої літери (слова автора в такому випадку можуть належати або одній особі, або різним).
Розділові знаки при прямій мові
А: “П”.
А: “П!”
А: “П?”
А: “П…”
“П”, — а.
“П!” — а.
“П?” — а.
“П…” — а. “П, — а, — п”.
“П, — а. — П… (?,!)”
“П… (?,!) — а. — П… (?,!)”
“П… (?,!) — а, а: — П… (?,!)” А: “П”, - а.
А: “П!” - а.
А: “П?” - а.
А: “П…” - а.
Умовні скорочення: П, п — пряма мова; А, а — слова автора.
1. А слова Ушинського вималював на титулці червоним олівцем: “Якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само знайде вас”.
2. “Наші діти, — вчив Макаренко, — це майбутні творці історії...”
3. “Три біди є у людини — смерть, старість і погані діти”, — говорить народна мудрість.
4. Його непокоїло, коли діти на питання: “Яким ти хочеш вирости?” — відповідали: “Сміливим, хоробрим, дужим”, — але майже ніхто не говорив: “Чесним і добрим”. (І. Цюпа.)
5. “Так, бачу, ти усім тут добре надоїв, — Кіт Вовкові сказав. — Чого ж ти, братику, сюди і забігав?”
6. “Так себто я брешу? — тут Вовк йому [Ягняті] гукнув.— Чи бач! Ще і базікать стало...”
7. “Помилуйте! — йому Ягнятко каже.— На світі я ще й году не прожив”. (З тв. Л. Глібова.)
8. “Розпрягайте, хлопці, коней, — чулося від річки, але чийсь дужий голос від крайньої хати перекривав пісню: — А чи не пора, дівочки, додому?”
9. “Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом”. (А. Головко.)
Діалог складається із реплік. Репліка — це одне чи кілька речень, сказані по черзі кожним учасником діалога. При репліках слова автора часто бувають відсутні.
Коли пряму мову передають у формі діалогу, тоді кожну репліку починають з нового рядка, перед нею ставлять тире і не вживають лапок. Інші розділові знаки ставлять, як звичайно при прямій мові.
— Мамо? — лунає в трубці рідний, змінений відстанню голос. — Це Андрій. Дзвоню з Житомира. В мене все гаразд.
— Як ви зіграли? — питаю.
— Нормально. Виграли з сухим рахунком. Ми їм закинули п’ять м’ячів.
— Ти забив гол?
— Я грав тільки в другому таймі. Забив четвертий м’яч.
— Як ти грав?
— Нормально… (Є. Гуцало).
Передача прямої мови непрямою
Непряма мова — це чужа мова, передана тільки з дотриманням змісту висловлюваної думки без збереження форми та інтонації.
Коли чужу мову (”Мої друзі — вбогі бідолахи”, — говорить Кармель. (Марко Вовчок.)) передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням (Кармель говорить, ...), а пряму мову — підрядним (...що його друзі — вбогі бідолахи.)
При цьому в непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чужа мова.
1. “Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом”. (М. Коцюбинський.) — Маланка думала про те, яка земля розкішна і що весело засівати її хлібом, прикрашати зелом.
2. “Мене звуть Олена Пилипівна”,— сказала вчителька. (О. Іваненко.) — Вчителька сказала, що її звуть Олена Пилипівна.
3. “Тихіше їдьте, то встигнете”, — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину. (О. Гончар.) — Коли подорожні вже сідали в машину, бабуня порадила їм, щоб вони тихіше їхали, то встигнуть…
У непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді — вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками.
1. “Леоніде, — Адріана відірвала обличчя від долоні, — а ви читали “У пошуках утраченого часу” Марселя Пруста?” (Р. Іваничук.) — Адріана, відірвавши обличчя від долоні, запитала Леоніда, чи він читав “У пошуках утраченого часу” Марселя Пруста.
2. Тоді й каже Кармель мамі: “Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих”. (Марко Вовчок.) — Тоді й каже Кармель мамі, що він скрізь, де не піде, де не поїде, бачить убогих людей, бідаків роботящих.
3. “Діду, здрастуйте!” — сказав я йому, спинившись. (О. Довженко.) — Я, спинившись, привітався до діда.
Після непрямого запитання знак питання не ставиться.
1. Підвівши голову, боєць запитав: “Де санпункт?” (О. Гончар.) — Підвівши голову, боєць запитав, де санпункт.
2. “Чи воли, бабусю, говорять?..” — питає Чіпка в Оришки. (Панас Мирний.) — Чіпка питає в бабусі Оришки, чи воли говорять.
Іноді — але це допустиме тільки в художній літературі — елементи прямої мови можуть вкраплюватися в непряму, як, наприклад: Льотчик Сіробаба запевняє, що в той гарнізон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сірих та мурих туди не беруть, і що “Петра ти, може, Тоню, ще побачиш у голубому скафандрі...” (О. Гончар.) Такі елементи прямої мови, як правило, беруться в лапки.
Цитати
Цитата — це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.
У цитаті не можна нічого змінювати (навіть розділових знаків). Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками. Якщо там, де робиться пропуск, стояли такі розділові знаки, як кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то вони пропускаються разом із текстом, а на їх місці ставляться три крапки: Леонід Первомайський писав: «Я винний в тім, що світ не ліпший… Я винний в тім, що правди слово Ще схоже в ньому на брехню…» Три крапки в кутових (ламаних) дужках <…> у цитованому тексті означають пропуск кількох речень, абзацу чи більше.
Цитування буває кількох видів.
Цитата може наводитися у вигляді прямої мови із словами автора. Тоді розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові.
1. Говорячи про покликання людини на землі, Максим Рильський проголошує: “Яке глибоке щастя — жить, буть гідним імені людини, народу й людськості служить!”
2. “Борітеся — поборете, вам Бог помагає!” — закликав Тарас Шевченко.
3. “Лиш праця,— підкреслював Іван Франко,— світ таким, як є, зробила”.
Цитата може доповнювати авторське речення, бути його складовою частиною. Тоді до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови. Цитата береться в лапки і починається з малої букви.
1. Шевченко оспівував безсмертя Прометеєве, його розшматоване серце, що “знову оживає і сміється знову”. (О. Гончар.)
2. Слово для Лесі Українки — це “гострий, безжалісний меч, той, що здійма вражі голови з плеч...” (П. Тичина.)
3. У своїх сонетах Рильський часто висловлював “пейзажем те, для чого слів нема людських”. (Д. Павличко.)
Віршова цитата, якщо вона записана у вигляді строфи, в лапки не береться.
Не можна уявити собі письменника, який не любив би своєї мови, не пишався б нею, не розумів би безмежної могутності мови.
...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово, —
сказав у тяжких, нестерпних умовах царської кріпосницької Росії Шевченко. (М. Рильський.)
У цитованому суцільним рядком вірші зберігається велика літера, яка була на початку кожного віршового рядка:
“Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не золотеє: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото” (Г. Сковорода).
Вказівку на джерело, яка стоїть безпосередньо після цитати, беремо в дужки і після другої дужки ставимо крапку. Перед дужками, у яких указане джерело висловлювання, зберіга- ються знак оклику, знак питання, три крапки та їх поєднання.
1. “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування” (Панас Мирний).
2. “Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої” (Тичина Павло. З минулого — в майбутнє.— К.: Дніпро, 1973, с. 303). 3. “Запашна, співуча, гнучка, м илозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів — скількома епітетами супроводиться визначення української мови!” (О. Гончар, стаття “Цвіт слова народного”).
4. “Іван Франко підкорив свою титанічну працю ідеалові свободи і рівності… Він сам написав стільки, скільки, мабуть, написали всі українські літератори дожовтневих часів…” (Д. Павличко).
Різновидом цитати є епіграф. Епіграф у лапки не береться, а назва джерела, звідки взято епіграф, або прізвище автора пишеться без дужок внизу справа під епіграфом. Наприклад, епіграф до вірша Максима Рильського “Землі”:
Помощь по сайту