.
Що ми знаємо про український кінематограф? Насправді питання досить складне. Адже українському кіно вже понад сто років! А до 40-х років XX століття Україна була в авангарді за кількістю відзнятих стрічок!
Український кінематограф на початку свого існування гучно заявив про себе на весь світ. Саме в Києві 1928 року відкрилася найсучасніша у світі (!) кінофабрика (сьогодні - Національна кіностудія імені О.П. Довженка). В Україні, в Одесі, 1925 року Сергій Ейзенштейн зняв кінофільм «Броненосець “Потьомкін”», що увійшов до десятки кращих фільмів світового кінематографа. А в 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) у результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» Олександра Довженка було названо в числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. До того ж у 2012 році британський журнал Sight&Sound віддав 8-ме місце українському фільму «Людина з кіноапаратом» (реж. Дзиґа Вер- тов, 1929) у списку з визначення найкращих фільмів усіх часів. В опитуванні того самого журналу, але серед документальних фільмів, у 2014 році ця стрічка посіла вже 1-ше місце.
Протягом останніх років український кінематограф упевнено крокує вперед, здобуваючи визнання на світових кінофорумах. Так, наприклад, у 2003 році на Берлінському міжнародному кінофестивалі (Берлінале) український анімаційний фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер» (реж. Степан Коваль) отримав нагороду «Срібний ведмідь», короткометражний фільм «Тато» (2004) Олексія Росича на Міжнародному кінофестивалі в Лос-Анджелесі отримав «Золотий кадрик», а короткометражні стрічки «Подорожні» (реж. Ігор Стрембіцький), «Крос» (реж. Марина Врода) - Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю, у 2014 році фільм «Плем’я» (реж. Мирослав Слабошпицький) на цьому самому фестивалі отримав зразу декілька призів.
Які види і жанри кіно ви знаєте? Пригадайте, як розвивалося кіномистецтво близького і далекого зарубіжжя.ФАКТ
Ми були піонерами й у винахідництві кінознімального апарата! Адже ще в 1893 році головний механік Новоросійського університету (Одеса) Йосип Тимченко сконструював прототип сучасного кінознімального апарата та апарата для кінопроекції. Саме тоді він здійснив і перші у світі кінозйомки - зняв вершників і метальників списів. Ці дві стрічки 1893 року було продемонстровано в готелі «Франція» (Одеса), а на початку 1894-го винахід представлено на засіданні секції фізики IX з’їзду російських натуралістів і лікарів у Москві. Нині кінознімальний апарат Йосипа Тимченка зберігається у фондах Політехнічного музею у Москві.
У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні - майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі братів Люм’єр - він улаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.
Кадри та афіші німого українського кіно
Українське кіно, як і в усьому світі, розвивалося в таких напрямах: ігрове (художнє), неігрове (документальне, науково-популярне) та анімаційне.
Одними з перших ігрових картин (гце німого кіно) були екранізації відомих вистав, зокрема «Наталка Полтавка» (з Марією Заньковецькою в головній ролі), «Москаль-чарівник», «Наймичка». З того часу жанр екранізації є одним з найпопулярніших в українських кінематографістів.
Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. Якось митець сказав: «Мої картини подібні до яблунь - добре потрясеш - набереш 500 яблук, погано - упаде штук 10».Самобутнім і неповторним явищем українського кінематографа є поетичне кіно. Воно народилося в 60-х роках минулого століття, коли відбувалися докорінні зміни в житті суспільства. Це був період зростання нової української генерації не тільки в літературі й політиці, але й у кінематографі. Ті часи спонукали до народження героя високої інтелектуальної напруги. Мистецтво не могло більше залишатися прямолінійним, надто довго в ньому визнавалася тільки «правильність» гасел і промов з їхньою неодмінною однозначністю. Історичний досвід відкрив за цією «правильністю» прірву неправди, що коїлася в житті. Тезам, які герой мав виголошувати з екрана, уже ніхто не вірив. Важливого значення набувало відкриття героя, який мусив робити вибір, часом у сумнівах і помилках, але осмислено й відповідально. Життя на екрані поставало в усій повноті емоційно-інтелектуальної сфери, приваблювало, бо наближалося до реальності та метафоричності водночас.
Справжніми перлинами українського поетичного кіно є фільми «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, який отримав другу премію на 7-му Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка; «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вірність» Петра Тодоровського.
Постери та афіші Найвагоміше досягнення поетичного кіно
українського поетичного кіно в тому, що воно звернулося до філософськогоосмислення непересічних цінностей: патріотизму, моральних та естетичних скарбів, що викристалізовувалися у свідомості й пам’яті народу впродовж віків і тепер поставали перед загрозою знецінення. Усвідомлювалося, що треба рятувати душу своєї нації, душу народу. Якщо буде збережено його духовне здоров’я, то не загубиться і традиційна культура, що поєднує в собі духовність та інтелект.
Поетичне кіно як явище творчого плану засвідчило розвиток власної кіномови, що ґрунтується на можливостях мистецтва не словесного, а саме візуального. Маніфестуючи національну своєрідність, митці намагалися осягнути істинність людської долі, трагедій, страждань, мрій і радості в найскладніших поворотах життя.
Однак реакційна політика так званого застою фактично знищила українське поетичне кіно. Режисера Сергія Параджанова відлучили від кінематографічної творчості й суспільного життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» та «Білий птах з чорною ознакою» (який отримав Золоту медаль Міжнародного фестивалю).
Український ігровий кінематограф, яскраво демонструючи талант і професіоналізм його творців, розвивався в різноманітних жанрах: комедійному («Королева бензоколонки», реж. Олексій Мішурін та Микола Літус), психологічній драмі («Весна на Зарічній вулиці», реж. Марлен Хуци- єв, «Військово-польовий роман», реж. Петро Тодоровський та ін.), «міській прозі» («Польоти уві сні та наяву», реж. Роман Балаян) тощо.
Великий пласт українських кінотворів складають фільми на історичну та військову тематику. Упродовж усього свого розвитку українські митці приділяли значну увагу історії України. Створено фільми як про минувшину нашої Батьківщини («Коліївщина», реж. Іван Кавалерідзе, «Богдан Хмельницький», реж. Ігор Савченко, «Ярослав Мудрий», реж. Григорій Кохан, «Молитва за гетьмана Мазепу», реж. Юрій Іллєнко, телесеріал «Роксолана», реж. Борис Небіє- рідзе та ін.), так і про події недавніх десятиліть («Голод-33», «Залізна сотня», реж. Олександр Янчук, «Помаранчеве небо», реж. Олександр Кирієнко). Особливу групу складають фільми на воєнну тематику, зокрема про Другу світову війну.
У часи воєнного лихоліття були зняті справжні кіношедеври. До них можна зарахувати фільм «Райдуга» (реж. Марк Донський) за сценарієм Банди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села.
Сьогодні український кінематограф починає відроджуватися, і кількість стрічок, створених в Україні, продовжує стрімко зростати.Важливим видом кінематографа є документальне кіно. Яке його призначення: нейтрально фіксувати події і спонукати глядача до їх осмислення або ж подавати авторське бачення певної проблеми? Якими є його межі: де закінчується документ і починаються зміни так званої реальної дійсності відповідно до авторського бачення? Існує думка, що, на відміну від ігрового кінематографа, у якому найціннішим є режисерське бачення світу, у документальному кіно нас цікавить власне дійсність, тож фігура «автора» тут має бути
о майже непомітною. Проте до суб’єк-
Кадр з українського документального кіно . ^ ^ J
тивного світу режисера додається і
своєрідна «суб’єктивність» камери, яка пропонує окремі фрагменти дійсності й «персонажів» у певному ракурсі. Та, зрештою, талановитим режисерам вдається перетворити цю особливість на суттєву перевагу.Серед документальних фільмів, що свідчили про значні досягнення української кінодокументалістики, можна назвати перший звуковий документальний фільм «Ентузіазм. Симфонія Донбасу» (1930), який створили Дзиґа Вертов та оператор Борис Цейтлін. Стрічка була справді новаторською: у цьому фільмі Дзиґа Вертов уперше використав синхронно записані голоси героїв, документальну фонограму для більш переконливого, життєво вірогідного відтворення образів людини праці. Була виготовлена спеціальна малогабаритна камера звукозапису, записані вуличні та виробничі шуми, зокрема на Донбасі під час зйомок фільму.
Помощь по сайту